Ілюстративне фото з сайту Pixabay
"Ми маємо говорити про податкові стимули для роботодавців"
Що у нас загалом із захистом права людей з інвалідністю на законодавчому рівні. Чи правильно я розумію, що закон України, зокрема, все те, що стосується правової бази, насправді достатньо адекватне і таке, що дійсно захищає їхні права?
Щоб відповісти на це запитання потрібно зрозуміти, а про що саме ми питаємо? Приблизно в 2010 році Україна ратифікувала Конвенцію ООН з прав осіб з інвалідністю і відповідно в Україні є база того, що ми зобов'язані дотримуватися прав людини з інвалідністю. На основі цієї бази ми мали ухвалити низку законів, які, в принципі, почали ухвалювати. У нас є закон України про соціальний захист осіб з інвалідністю. Відповідно, коли його читаємо, то в нас на доволі високому рівні цей захист, захист прав людей з інвалідністю в широкому розумінні, соціальна сфера. Водночас ми маємо констатувати той факт, що якщо ми говоримо про рівень, наприклад, працевлаштування людини з інвалідністю, то тут ситуація набагато гірша, тому що в Україні існують в основному норми, які встановлюють обов'язкове квотування для працевлаштування. Лише в цьому році був ухвалений Закон 5344-д, який має на меті покласти перший крок у зміни цього. Чому це важливо? Тому що ми маємо розуміти, що для того, щоб збільшити кількість людей, які можуть працевлаштовуватись, не потрібно накладати лише санкції, а квотування – це як розгляд певної такої санкції, а ми маємо говорити про податкові стимули для роботодавців. Також ми можемо продовжувати говорити, наприклад, про початок реформи деінституалізації. Це та реформа, яка покликана повертати людей, які проживають в інституційних закладах до проживання в громадах. І тут ми тільки починаємо для дорослих робити перші кроки. Тому, підсумовуючи, соціальні права мають широкий зміст. І для того, щоб більш точно відповісти, потрібно вже поглиблюватися в кожне право.
Питання доступності
Які станом на зараз ви бачите найбільші проблеми, які стосуються людей з інвалідністю? Зокрема на практиці, щоб ви виокремили?
На практиці я би виокремила питання недоступності. Передусім це фізична доступність. Але також ми маємо розглядати інформаційну недоступність. Друга сфера – це питання недостатності податкових стимулів для працевлаштування людини з інвалідністю на відкритому ринку праці. І третя сфера, я би тут спустилася до органів місцевого самоврядування і говорила про недостатнє забезпечення соціальних послуг для людей з інвалідністю.
Війна дала поштовх вирішенню проблем людей з інвалідністю
В Україні триває війна і з одного боку запит на це величезний, а з іншого боку – брак ресурсів, брак політичної волі, часом фокусу уваги на ці теми.
"Ліга Сильних" як громадська спілка, яка працює в сфері прав людей з інвалідністю, бачить позитивні кроки в цьому напрямку. І війна, на жаль, дала поштовх до того, щоб, по-перше, побачити проблему соціального захисту людей з інвалідністю в Україні, а по-друге, почати кроки для її вирішення. Якщо ми говоримо про питання фізичної доступності, то є активна робота як на центральному, так і на місцевих рівнях. Також, коли ми говоримо про процеси відбудови, то як і міжнародні партнери, так і все частіше в Україні говорить про інклюзивну доступність. Водночас цього недостатньо. Але це питання недостатності буде і в подальшому звучати, тому що ще темпи недостатні, це перший момент. І другий момент – нам потрібно чітко розуміти, що за чим ми робимо. Тому що забезпечити 100% доступність, зокрема й фізичну – це неможливо, на жаль.
"Найбільший виклик – якість надання послуг на місцевому рівні"
Друге питання – працевлаштування. Щодо працевлаштування вже ухвалений Закон 5344-д, про який я зазначала. Він є першим кроком у системі зміни і стимулювання системи працевлаштування. Також Міністерство економіки працює з питаннями надання компенсації за облаштування робочого місця. "Ліга сильних" в минулому році за допомогою фінансування ВООЗ провела дослідження щодо працевлаштування людей з інвалідністю і ми побачили, що питання працевлаштування все-таки є вкрай потрібним. Але водночас ми бачимо певні зміни, які відбуваються в нашому суспільстві, зокрема щодо ставлення. І третій напрям – це питання соціальних послуг. Соціальні послуги, я б сказала, наразі мають найбільший виклик. Тому що багато реформ, які відбуваються зараз, наприклад, процедура отримання інвалідності, насправді спускаються до питання якості надання послуг на місцевому рівні.
Дарʼя Кукуріка. Фото: facebook/daria.sydorenko
"У кожного з нас також є частина відповідальності"
Чи доцільно тут взагалі виділяти щось основне, чи когось, хто за це відповідальний?
Якщо ми говоримо про те, хто за це відповідальний, то я би тут подивилася з точки зору, а які повноваження є в державних органах і в органів місцевого самоврядування. І відповідно до них я би вибудовувала межі відповідальності. Якщо ми говоримо про центральні органи виконавчої влади (міністерства, парламент, уряд), то вони відповідальні за встановлення законодавчих вимог і меж на рівні підзаконних нормативно-правових актів і законів. А якщо ми говоримо про органи місцевого самоврядування, то відповідно до нашого законодавства на них покладено насправді дуже багато забезпечення послуг. І якщо в нас є державні виплати з місцевих бюджетів, якщо в нас надаються медичні послуги, то часто органи місцевого самоврядування виділяють кошти на соціальну сферу за залишковим принципом. А другий аспект – вони виділяють не на ті потреби, які дійсно існують в громадах і в людей з інвалідністю як частину громади. Це стосується органів державної влади.
Якщо ми говоримо про наше суспільство і громадські організації як представників цього суспільства, то в кожного з нас також є частина відповідальності з цього приводу. Тому що ми можемо інколи допомогти сусідам, якщо бачимо, що ця людина має інвалідність. Ми можемо підтримати сусіда або сусідку, яка потребує встановлення пандусу в під'їзді, не вчиняти скандали і ставитися з порозумінням. Тим паче, якщо ми говоримо про питання фізичної доступності, то насправді це потрібно кожному і кожній з нас, бо це покращує якість життя кожного з нас. І якщо ми говоримо про представників громадських організацій, як організації громадянського суспільства, то на них, наприклад, може лежати питання підвищення свідомості, проведення інформаційно-комунікаційних кампаній. Тобто, в кожного насправді суб'єкта, про якого я зазначила, є певна частина своєї роботи і відповідальності, які можна зробити.
Чи бачите ви якийсь прогрес щодо, можливо, спаду стигми, її зменшення або ж певної трансформації. Які ваші спостереження?
Стигматизація людей з інвалідністю залишається, але певні кроки в позитивному напрямку зміни такого становища є.
"Жалість недоречна. Але ми маємо бути небайдужими"
Коли йдеться про шкодування, про певну упередженість в сенсі: "Ой, бідолашний, бідолашна тощо"... Тобто, ставлення як до жертви. Комусь здається, що в такий спосіб вони намагаються покращити стан людини з інвалідністю, але дуже часто це є достатньо травматичним.
Так, ви абсолютно маєте рацію. І я би хотіла, щоб кожен із нас після цієї розмови пішов з 5-ма пунктами:
Перший пункт – не потрібно жаліти. Перед вами людина, не потрібно вживати слова "бідолашна", не потрібно відноситися як до жертви. Жалість недоречна.
Другий пункт – перед вами людина передусім. Питання інвалідності – це просто характеристика людини, яка може бути далеко навіть не на другому місці, коли ми говоримо про людину. Це може людина, це може бути професіонал своєї справи, музикант і потім, можливо, інвалідність, якщо це доречно в цьому контексті. І з цього випливає, що коли ми говоримо про інвалідність, то ми говоримо спочатку людина, а потім людина з інвалідністю, людина з аутизмом тощо.
Третій пункт – це те, що коли ми бачимо людину з інвалідністю, нам потрібно прямо до неї звертатися, навіть якщо людина має інтелектуальні порушення. Це часті кейси, на жаль, в Україні, коли людина пересувається на кріслі колісному, йде поруч з людиною, яка пересувається без крісла колісного і третя особа дозволяє собі звертатися, говорячи про людину на кріслі колісному в третій особі. Це недопустимо. Потрібно звертатися прямо до людини.
Наступний аспект – ми маємо бути всі небайдужими і подивитися навколо, чи комусь потрібна наша допомога.
І наостанок – пам'ятати, що асистивні засоби для людини, наприклад, крісло колісне – це особистий простір людини. Відповідно, нам не варто відразу чіпати без дозволу і входити в особистий простір людини.
