Сцена з прем’єрної вистави "Спробуй вимкнути" за п’єсою Юрія Мараховського. Театр "Сузір'я". Фото: Facebook
"Я дивився на випускників ― і бачив Рушковського"
11 травня виповнилося 100 років від дня народження Миколи Миколайовича Рушковського, видатного актора й педагога. Розкажіть про цю важливу для українського театру особистість та вшанування його пам’яті.
Під час вшанування пам’яті Миколи Рушковського найголовніше для мене було те, що в нашому університеті Карпенка-Карого є педагоги, які створили стиль сучасного українського театру. Вони є представниками різних шкіл, але сформували стрижень, який допомагає на різноманітних міжнародних фестивалях бачити: це українська школа. На вечорі пам’яті я дивився на випускників і бачив Рушковського. Він був багатообразним чоловіком, мав дуже широку палітру особистісних рис, прийомів, жестів, інтонацій. Щоразу, коли ми проходили до якоїсь відповідальної особи, Микола Миколайович починав неспішну розповідь про проблему, яку нам треба вирішити. Й одразу за ним починали спостерігати, як за кадрами кіно. Взагалі, дуже складно набрати курс, залучити когось до своєї майстерні, але він перш за все відчував ноту романтичності, йому дуже потрібно було, щоб ці молоді люди були наївними. Водночас дуже важливою була їхня громадянська позиція. Коли такий коктейль складається, то з цієї людини скоріше за все вийде артист. До цього додавалася також фантастична дисципліна. Рушковський говорив: "Якщо ти не прийдеш на репетицію, значить ти помер. Але прийди і вибачся" або "Хворіти ― це непрофесійно". А ще згадували про його напарфумлену хустинку, коли під час діалогів з актрисами він утирав чоло. Адже спілкуватись і дихати поруч мало бути приємно. Тут важливо сказати про інший вимір пам’яті, коли ти кожного разу бачиш в котромусь артистові щось від його сценічного пращура. Ця нота пам’яті звучала дуже весело, гордо, дзвінко й потужно, коли згадували Миколу Миколайовича у театрі Лесі Українки.
"Сузір’я" ― театр ангажементу
Вашу книгу "Відкриття театру" можна прочитати на сайті "Сузір’я". У ній ви згадуєте і Миколу Рушковського, і Богдана Ступку, і свого педагога Сергія Данченка. Розкажіть, як виникла ідея створення театру "Сузір’я".
На той момент у Києві було всього вісім театрів. Саме тоді розпочався студійний рух, і в якийсь день стало працювати 32 театри, хоча мало хто зберігся до сьогоднішнього часу. Що стосується Ступки, ніяких проблем, щоб десь іще грати, не було, а от у Рушковського в театрі Лесі Українки, а також в акторів Театру на лівому березі виникали конфлікти з керівниками, певні ревнощі. Люди театру були дуже покріпаченими. І коли ми відстоювали ідею "Сузір’я" ― ідею ангажементу, бачили, що всім хотілося якось себе проявити у команді різних театральних шкіл. І кожна людина, яка прийде працювати в "Сузір’я", мала б відчувати себе зіркою, але зіркою в команді. Згодом було багато вистав, у яких брали участь не лише Микола Рушковський, а й інші актори театру Лесі Українки. І сьогодні Наталія Доля, яка веде курс Миколи Миколайовича, пригадувала, що вперше у житті вона відчула таку близькість із знаним артистом, таку простоту спілкування і легкість, що всі затиски одразу зникли. Взагалі, учні Миколи Рушковського ― впізнавані, від них особливе випромінювання.
А які вистави Микола Рушковський грав у "Сузір’ї"?
Першою була "Зниклий сюжет". І ще пригадую виставу, яку можна було поставити у понеділок о 8-й ранку, і зала була б повна ― "Коли кінь непритомніє" за Франсуазою Саган, її поставила актриса Надія Батуріна. П’єса "Потрібен брехун", вона і зараз іде в театрі Лесі Українки. Микола Миколайович був у чомусь слухняний, як дитина, а в чомусь категоричний, гострий, іронічний. І з Надією Батуріною це був прекрасний тандем. Вона у нас поставила три вистави, і в усіх працював Микола Миколайович. Якось він сказав мені про курс, який потім став Театром на Печерську, мовляв, давай із ним щось зробимо, аби він став театром. І я запропонував їм грати в "Сузір’ї" їхні студентські вистави, але сам Рушковський мав би грати там ролі. І він грав ― Понтія Пілата у "Візиті пана В", наприклад.
Той факт, що "Кіно-Театр" виходить, це героїчно
З нагоди 30-річчя журналу "Кіно-Театр" ви привітали спільноту і сказали чудову думку, що творці цього журналу змогли поєднати два одвічно конкуруючі мистецтва ― театр і кіно. Чим важливий журнал "Кіно-Театр"?
Направду тут дивна історія. Скільки разів пророкували смерть театру, бо прийшло кіно, а театр досі існує. Саме для мистецтва України це дуже важливий момент. Звісно, у нас є виключно кіно- і телеактори, але зазвичай ідеться про артистів, які виявили себе на сцені, у театрі. Я багато разів зустрічав артистів, які після зйомок бігли в театр грати ролі. Ці артисти живляться перш за все реакцією глядачів, яку екран не дає. І от 30 років тому Ларисі Брюховецькій прийшла ідея створити журнал, у якому розповідають про кінороль і водночас про театральний вимір праці й таланту артиста. Їм вдалося це поєднати. Журнал дає можливість сприймати це суцільним оком, бачити й відчувати. Це його ніша. Той факт, що "Кіно-Театр" виходить, це героїчно. Скільки часописів позакривалося! І важливий момент, що журнал це не газета, тому можна глибше зануритись у специфіку і знайти більше професійного розуміння того, що ти хочеш перевірити у діалозі між автором і читачем.
.jpg)
Олексій Кужельний і Наталія Грабченко у студії Радіо Культура
Сьогодні театрознавство переживає кризу. Вона пов’язана з тим, що описувальна частина, яка була притаманна театрознавству, зараз не має сенсу, бо ти натиснув кнопку ― і все побачив. Який сенс розповідати те, що можна побачити? Далі ― питання критики. За радянських часів це було механізмом нагляду за ідеологічним наповненням театру, куди він схиляється, бо голос театру впливав на маси. Тому придумали, що наглядову функцію виконувала критика. Сьогодні в цьому немає потреби, адже у нас немає цензури і ми маємо таке різнодум’я, що дай боже всім країнам. Люди можуть говорити все, що завгодно. Тому я спробував писати рецензії. Був такий фестиваль "Київ травневий", я ним керував 10 років і користувався можливістю їздити по світу і дивитися, що відбувається в інших країнах в сенсі фестивальних рухів та цікавих доктрин. Цей рух доводив, що мистецтво театру не знає кордонів, і мені дуже хотілося донести цей досвід і показати, що театральна мода скоординована у різних країнах.
"Я завжди називаю театр точкою координації життєплинів"
Як функціонує театр "Сузір’я" під час війни? Я щоразу дивуюся, як ваше приміщення адаптується під будь-який сюжет будь-якої країни та будь-яких людей. Яких тем ви сьогодні торкаєтесь у виставах?
Роздумуючи про те, а чому сьогодні театри такі повні, ми розуміємо, що театр розраджує, відволікає, надихає. Я завжди називаю театр точкою координації життєплинів, коли людина має бачити залу і сцену та відчувати, наскільки це суголосно сучасному дню. Де сміються, а де плачуть, де задумливо, а де легковажно. Театр виконує цю функцію сьогодні. Війна є випробуванням на неспроможності. Ніхто не міг подумати, що театр може працювати без світла, але подолали і це. На сьогодні ота лірична домінанта ― не розважальна, а легкороздумлива. Вона присутня в усіх виставах українських театрів. Хочу тут сказати про п’єсу Юрія Мараховського, який написав про дві країни. В одній люди зомбовані телевізором, ми тут не боїмося прямих натяків на сусіда. І сьогодні молоді артисти про це говорять доволі героїчно, відверто, різко, тож вийшла вистава з політичним забарвленням. Мені здається, таких вистав із громадянським та політичним навантаженням буде більшати.
"Поміняти технологію популяризації театру, залучаючи глядачів до процесу створення вистави"
Я думав про наш театральний бум. Особливе явище ― київський аншлаг. Як його зрозуміти та зробити постійним? Щоб це не було питанням лише сьогоднішньої ситуації. І раптом я зрозумів, що сьогодні ми маємо зовсім іншого глядача. Глядач змінився, і багато хто в інтернеті висловлює дуже цікаві думки з приводу вистав. Мені здається, треба трохи поміняти технологію популяризації театру і залучати глядачів до процесу створення вистави. Наприклад, залучати глядачів до попереднього слухання п’єси або влаштовувати обговорення після вистави.
"Сузір’ю" 35 років, і наша аудиторія подорослішала. Казки залишилися і "молодь зелена" грає, але ми прислухаємось і до тих, хто прожив з нами ці роки. У цьому діалозі ― енергія сьогоднішнього театру, існування театру як такого. Діалог і координація життєплинів.
"Спробуй вимкнути" ― це прем’єра, фантасмагорична історія за Юрієм Мараховським. Але уявити її у салонному приміщенні "Сузір’я" ― складно.
Приміщення відгукується і підсилює, якщо ти знаєш, про що говориш. Якщо ця думка цікава, то раптом воно все з’єднується. Я пишаюся тим, що у нас є унікальна історія: ми завжди зустрічаємо гостей спочатку музикою, а тоді розмовою про театр. Перед кожною виставою я намагаюся відчути настрій тих, хто прийшов, і водночас ключовими словами налаштувати глядача на ту виставу, яку вони будуть дивитися. Важливо налагодити близькість "від серця до серця", попри те, що близькість фактична і так існує, бо це камерна сцена.
"Мистецтво театру надає відчуття повноцінності існування"
Чи можемо ми зрозуміти, що саме в театрі приваблює глядача, який травмований війною?
У цей воєнний час людині треба відчувати, що її життя ― повноцінне. І театр ― це один із островів повноцінності буття. До речі, ресторани теж заповнені. І я не засуджую цих людей, бо історія "святкуйте кожну мить життя" є в кожній людині. Розуміння цінності окремої миті та цінності життя як такого ― додає і прихід у театр, на концерт тощо. Аби попри все, мати повноцінне людське існування. Це функція мистецтва, яка у різних війнах по-різному себе проявляє. Я завжди кажу, що театр ― мистецтво аристократичне. І сьогодні у театр приходять аристократи духу, бо вважають необхідною частиною свого життя мистецтво театру. Це велика радість і зовсім інший рівень духовності. І я дуже радію, що це відбувається не галасливо, а стається щось дуже серйозне у саморозумінні нашої спільноти українців. Мистецтво театру надає відчуття повноцінності існування. Люди сидять мовчки, а потім, аплодуючи і сміючись, стають чимось єдиним. Ця єдність народжується у сприйнятті мистецтва, без неї не буде ніякої іншої єдності. На фоні війни, втрат і болю говорити про життя ― дуже важливо.
