Ілюстративне: УНІАН та pixabay
Переді мною книжка Костянтина "Броньований розум" про бойовий стрес та психологію екстремальних ситуацій. У ній чимало речей, що можуть бути корисними військовим, журналістам, які працюють із військовими або на фронті, військовим кореспондентам, родинам воїнів, адже пояснюють психологію людей, які перебувають у зоні бойових дій і загалом у ситуаціях, пов'язаних із тиском. "Броньований розум" написано на основі курсу ваших лекцій, так?
Так точно. Багато років моєю роботою було саме інструкторство в такій специфічній дисципліні, як стрес-підготовка, ширше її називають психологічна підготовка. Нашим завданням було зробити так, щоб людина, яка може опинитися в екстремальній ситуації, пов'язаній із загрозою життю, могла якнайбільш підготовлено в неї увійти, себто показати свій найкращий службовий перформанс, якщо так можна сказати. Водночас — щоб вона при цьому не використала весь енергетичний потенціал, не була виснажена емоційно і психологічно і, якщо треба, могла б зробити ще один ривок, адже мало пережити один бій. Умовно кажучи, ми захопили вулицю, яку зараз у нас відбиватимуть, тож тепер потрібно перейти до іншого типу бою. Психіка має бути готова: щойно щось закінчилося, може бути друга серія. І після цього бою нам треба повернутися до нормального життя, що теж є частиною психологічної підготовки.
Отже, надзвичайно важливо, щоб людина, яка проходить такий курс, не просто пережила певний досвід (у нас всілякі цікаві конкурси були), а опанувала його ще й на рівні теорії. Ми даємо тверду наукову базу: чому ти відчув оце, чому твоє тіло відреагувало таким чином тощо. Якщо ти це розумієш, то знаєш, як на це впливати. Є безліч усіляких технік, більш чи менш містичних, комусь вони допомагають. Але коли ми розуміємо, що, умовно кажучи, ця таблетка працює, бо так працює наша фізіологія, така сама ситуація буде і з механізмами, які людина може використовувати для власної стійкості.
Якщо ми говоримо про стрес тих військових, які перебувають у зоні бойових дій, чим він відрізняється від стресу цивільних? Часто можна почути, що на нас теж летять ракети й дрони, ми щоночі прокидаємося через тривогу, так само перебуваємо у стресі. Так чи не так?
Чи перебувають цивільні у стресі? Звісно, так. По-перше, стрес — це системна неспецифічна адаптивна реакція організму на нові умови. Неспецифічна — це означає, що в нас немає окремих гормонів, окремих типів нервової системи для бою десь під Роботиним або для пересиджування ракетної атаки на умовному метро "Святошин". Реакція організму буде однакова, але чи буде вона різною за своєю силою? Авжеж. Чи страшно людині, коли над нею летить "шахед"? Звісно, страшно, але "шахед" пролетів, і наче можна далі жити. А яке життя у піхотинця, який живе у своїй нірці? Над ним пролітає все. І "шахед" може пролетіти, і прилетіти, і "ланцети", й артилерія, і FPV, і ще якась негідна російськомовна людина може прийти з намаганням тебе застрелити.
І не щоночі, а цілодобово.
Може бути таке, що цілодобово. І ти не можеш це перечекати, маєш активно щось робити. Добре, якщо твоя робота — просто зі своєї ямки стріляти по набігаючих людях. А якщо ти, наприклад, хоча б командир взводу або командир роти, твоя основна робота — думати й ухвалювати рішення під тиском у вкрай стресових умовах. Тому чи відчувають військові та цивільні однакові реакції? Так. Чи набагато вони сильніші у військових? Ясна річ.
Дякую вам за це роз'яснення. Ми доволі часто, перебуваючи, власне, під тиском, у стресі, намагаємося порівнятися кількістю пережитого. Однак це питання не до порівняння, а до розуміння одне одного. Чи є сенс спробувати зрозуміти досвід, якого ми не переживали? Чи можливо це зробити?
Можна намагатися це зробити. Наприклад, я чоловік і ніколи не народжуватиму дитину. Але я знаю, що існує післяпологова депресія. Мені не потрібно переживати післяпологову депресію, щоб намагатися бути хорошим партнером (другом, братом, батьком, сином) для жінки, яка її переживає. Мені не потрібен особистий досвід, а треба просто розуміти, що депресія є і від неї страждають люди, які зараз мають бути на піку щастя, себто мати дитини. Тому я можу намагатися зрозуміти — і моїм обов'язком буде зробити так, щоб людині, яка зараз страждає (навіть якщо я не можу зрозуміти її страждань), було легше.
Близькі люди — це одна історія, а суспільство, публічний простір — дещо інша. Я звернула увагу, що в соцмережах часто можна натрапити на дописи "діагностики" військових у транспорті: "Я їхала в метро, подивилася в очі військовому і побачила там увесь біль". Люди це пишуть, публікують свої припущення, і їх коментують, поширюють. Це вкрай дивна реакція. Не розумію, навіщо ми це робимо?
Роберт Сапольскі зараз сказав би щось дуже цікаве.
Про детермінізм.
Так точно. Одна й та ж поведінка може мати вельми різні причини. Вибачте за трюїзм, діагнози може ставити лише фахівець. Той же посттравматичний стресовий розлад — дуже комплексна штука. Чому люди "ставлять діагнози"? Для когось це зручний спосіб такого собі споріднення: людина може переживати, що не несе цей тягар війни, і хоче бути якимось чином причетною. Це не щось погане, бо людина справді хоче зрозуміти військового, бути поруч, хоча б на рівні висловлення подяки у дописі. Іноді це дійсно добрі, емпатичні мотиви. А бувають суто мотиви знецінення, коли вже у вересні 2014 року можна було почути: "Ми вас туди не посилали", "Ви алкоголіки, мародери", "У вас усіх від вашої війни з'їхав дах" і так далі. Тому подивитися в очі військовому й побачити там ПТСР чи ще щось — це стигматизувати цього воїна.
Ми повернемося до цього згодом. Хочу запитати про певні реакції на стрес: чи можемо говорити, що є універсальні реакції на стрес, які можна знати наперед, а отже, принаймні щось спробувати проконтролювати?
Звісно. Стрес — це системна неспецифічна адаптивна реакція організму на нові умови. Що новіші умови, то більший рівень стресу. І наша реакція на стрес — це теж нові умови. Якщо ви ніколи не відчували, як ваші ноги відмовляють, бо вони аж тремтять. Якщо ви не знаєте, як воно, коли вимикається дрібна моторика, звужується поле зору. Ти можеш дивитися на людину, бачити, що в неї губи ворушаться, але не чуєш, що вона тобі каже.
Так. Відчуття, що ти у ваті.
Є ще багато цікавих штук, як-от викривлення сприйняття розміру, дистанції, часу — тахіпсихія. Коли людина вперше з цим стикається, рівень стресу буде вищий, бо вона лякається не тільки самої ситуації, а й своєї реакції. Саме тому свого часу з'явилася теоретична частина "Броньованого розуму", щоб розповідати військовим, які ще не були в бою. Завжди хтось питає: чому нам про це ніколи не розповідали? Коли ти знаєш, як твоє тіло і психіка можуть відреагувати, ти вже наполовину до цього готовий. Бо реакція на стрес залежить від багатьох речей, суто психологічних, генетичних, епігенетичних факторів, кількості глюкози, загалом від того, з яким типом стресової реакції ми народилися. Усіх людей та інших тварин можна розділити на два типи реакцій, А та Б: А — це те, що називають "бий або біжи", Б — це "замри".
"Бий" або "біжи" — це подібний тип реакції?
Так точно. Що бій, що втечу обслуговують ті самі механізми. Основний гормон — адреналін, активація симпатичної нервової системи. Битиметься людина чи тікатиме, уже залежить від її досвіду, часто неусвідомленого. Умовно кажучи, одному хлопчику в сім років тато сказав: якщо тебе хтось ображає, бий у відповідь. А іншому хлопчикові інший тато сказав: ти маєш бути розумнішим, тому відійди. І в них на стрес буде різна реакція через різні умови середовища, тобто виховання.
Дозвольте уточнити: тобто людина, яка під Роботиним, і та, що перепливла Тису, умовно кажучи, застосували однакову реакцію? А чому це різні вчинки, у чому суть?
Наприклад, людина застосувала зброю на ураження — і перед нею лежить інша людина, мертва. Що це щойно було, подвиг чи злочин? Залежить від соціального контексту. Можливо, це було вбивство при пограбуванні, а можливо, хтось когось захищав і знешкодив злочинця. Завжди є контекст. Треба розуміти, що іноді людина може, умовно кажучи, відбиватися від мобілізації, реалізуючи стратегію "битися". Людина може втекти в армію, реалізуючи стратегію втечі. Адже набагато легше вижити там, де багато чуваків із великими пушками, ніж, приміром, чекати невідомої долі десь в окупації.
Для людей типу Б усе навпаки. Їхня стратегія — перечекати, грубо кажучи, завмерти. Це частіше проявляється у певній загальмованості. Може, ви колись бачили, як людина щось розповідає, аж ось їй, наприклад, приходить сповіщення про загибель близького — і вона починає розмовляти набагато повільніше. Вона в цей момент ніби обдумує. Це теж стресорна реакція, основний гормон — кортизол.
Ці знання доступні, тут нічого таємного немає. Чому ж їх не було застосовано при поясненні, наприклад, потреби захисту країни?
Десь їх не було застосовано, а десь, де застосовували, їх не було сприйнято. Я до початку повномасштабної провів багато лекцій, занять, семінарів, мене запрошували на різні інтерв'ю: що робити, якщо завтра війна? Насправді більше ніж половина моєї аудиторії не хотіла сприймати все, що я кажу. Чому? Бо така наша психіка, це захисні механізми. Чимало можна розповідати, що у стресовій ситуації погіршуються моторні навички. Є поширене прислів'я американської морської піхоти: "У критичній ситуації ти не піднімешся на рівень своїх очікувань, а впадеш на самий низ своєї підготовки". Коли ти кажеш це людині, а вона у відповідь: "Та ну, якщо лаптєногі попруть, у мене буде інстинкт воїна, я з козацького роду, всіх розкидаю". Ні, не розкидаєш. Однак людям не хочеться цього чути. Як і не хочеться сприймати факт, що, аби вижити в бою і бути ефективним, треба вчитися. Є військова наука, саме це слово. Можна написати багато книжок, виступити на тисячі подкастів, але якщо суспільство не хоче сприймати цю інформацію, неможливо щось із цим зробити.
Коли ви попередньо говорите з людиною, готуючи її, проводячи певні вправи, чи взагалі можна визначити, який ступінь готовності людини до надзвичайно стресових ситуацій?
Звісно, можна. Є складні тести, наприклад, дексаметазоновий стресовий тест. Можна зробити функціональну МРТ. Однак існує найпростіший спосіб виявити, наскільки людина зараз готова до неприємних умов, — спортивні змагання. Будь-хто, хто колись займався фехтуванням, футболом, стрільбою, шашками абощо, знає, що у своїй секції ти можеш бути суперменом. Але, щойно виходиш на змагання, все кудись дівається. Куди? Його забирає стрес. Змагання — це іграшковий стрес. Можемо зробити припущення: якщо людина погано стріляє по картону на змаганнях, у критичній ситуації, реальній загрозі життю вона, швидше за все, погано стрілятиме і по людях. Якщо людина, усвідомлює вона це чи ні, не хоче брати участі у змаганнях, це промовисто. Її психіка зараз не готова до руху, до функціональності, і людина намагається зійти з цього шляху.
Є така штука, як стрес-тести. Умовно кажучи, ви бойовий медик: зараз ми подивимось, як ви використовуєте протокол MARCH, як накладатимете турнікет, як робитимете тріаж, і так далі. Є дуже крутий курс стійкості до аквафакторів у водолазній школі ЗСУ. Він настільки чітко показує, на що зараз готова твоя психіка, що, мабуть, є найкращим із тих, які я бачив.
Людей, які не проходять, відсіюють, очевидно?
Суть будь-якої подібної програми — показати, чи готова людина служити далі. Насправді навіть БЗВП це показує, там уже на розсуд командира. Є підрозділи, куди не беруть, якщо ти не пройшов курс, а десь усе одно візьмуть на посаду. Звісно, це нівелює сенс таких програм.
Щодо БЗВП: ви сказали, що вона може показати, наскільки людина готова. Чим відрізняється, наприклад, Третя штурмова і люди, наловлені на вулиці, які не оновили дані й потрапили на очі ТЦК, на базовому вході на службу?
Уявімо, що ви вчитеся у виші й вивчаєте античну драму. Ви так хотіли сюди потрапити, старанно вчилися, і навіть якщо сидітимете за розсохлими партами і матимете не дуже красиві підручники, ви докладатимете зусиль до навчання. А якщо вас батьки просто впхали в якусь айтішечку, ви ставитиметеся до навчання як до того, що вам геть не потрібне. От і різниця в тому, які ресурси конкретна людина вкладатиме у свою підготовку, спорядження, скільки витрачатиме особистого часу. Що вона вибере — тік-ток чи понакручувати турнікети? Одного разу я навіть проводив БЗВП і бачив дуже різних людей. Є ті, хто в будь-якій ситуації намагалися нічого не робити, а були ті, хто підходили, цікавились, питали, що можна почитати, просили додаткові завдання, тренувальні турнікети. І, до речі, це не була Третя штурмова чи Центр підготовки ССО. Найзвичайніші люди, але вони готові були вчитися.
У нас на Радіо Культура була серія розмов з військовими Нацгвардії — "Стійкі". Я переважно спілкувалася з командирами, людьми, що мають бойові нагороди. Це були дуже цікаві розмови з точки зору менеджменту. Ми обговорювали моменти, пов'язані з тим, як Збройні сили в позитивному сенсі можуть змінити людину. Йшлося про те, що і серед людей, які прийшли добровільно, і серед тих, які примусово мобілізовані, якась частина стає хорошими бійцями. Мені здається, про це не так багато говорять, бо є ціла міфологічна складова, ніби тільки людина, яка прийшла добровільно, є ідеально мотивованою. Але вона так само втомлюється, вигорає, надто коли не бачить кінця-краю, нічого не зрозуміло з демобілізацією тощо. І точно так само людина, яка не планувала бути у війську, може відкрити в собі мотивацію. Є тут психологічне підґрунтя?
Авжеж. Буває, що людина могла прийти добровільно, але вона не розуміла, куди хоче прийти добровільно. Вона думала, що два-три тижні пофоткається з NLAW-ами, та й усе.
І це така емоційна реакція — "бий", наприклад?
Знову таки, або "бий", або "біжи", ми тут не зовсім розуміємо, бо певна кількість людей насправді ховалася в армії: вони розуміли, що там більше шансів вижити. Мій товариш по службі казав, що ніколи не мав амбіцій служити у війську. Він дуже розумний хлопець із прекрасною освітою. Це не те, чого він хотів, але став фахівцем. Чому? Бо він живе у війську і має добре робити свою роботу. Він каже: я не знаю, коли буде демобілізація, швидше за все, ніколи, — що ж, отже, так і буде. 24 лютого о 5 ранку він разом зі мною вже стояв у красивому бронежилеті, але до того не мав бойового досвіду. Він доброволець, але не з доброї волі.
І все-таки: до чого можна підготуватися? Ми в цій студії неодноразово обговорювали досвід людей, визволених з полону. Залежно від підрозділу, були ті, з ким принаймні вели розмови про те, що полон — частина професійного ризику військових. Дехто говорив, що це допомагало, бо наче була моральна готовність; частина шукала способу вижити вже там, у полоні. Чи можна підготуватися до таких гранично складних речей, як полон?
Можна, просто не треба думати, що є чарівна пігулка, якою можна симулювати полон на 100% — і людина стане до нього несприйнятливою. Є курс для військових "Survival, Evasion, Resistance and Escape". Там завдання на кшталт: що робити, якщо опинився на ворожій території; розрізнити, яку жабу можна їсти, яку ні; якщо тебе починають шукати з собаками, як утекти; якщо тебе вже схопили, як зробити так, щоб у полоні залишитися максимально в одному шматочку і не розказати важливу інформацію; як вибрати правильний момент для втечі. Люди, які проходили таку програму, кажуть, що це вкрай суворо і страшно. В Україні вона теж проводиться у рамках ССО. Але це не магічні пігулки.
У мене є пара хороших знайомих, які пройшли полон. Звісно, це пекло на землі. Але, знову-таки, чомусь одні люди звідти виходять зламаними, а деякі — з чистою люттю повертаються у військо і служать далі або, якщо втратили фізичне здоров'я, працюють на Батьківщину, їх усе одно можна назвати воїнами. Отже, є щось, що на це впливає, зокрема психологічні фактори. Дуже важлива стратегія поведінки в полоні, бо з того боку теж є різні люди. Хтось, наприклад, не хоче чути про те, що ти ненавидиш москалів, тож не треба йому про це говорити. Натомість сказати російською: "Пацани, мене мобілізували, що я міг зробити?". Це може не спрацювати, бо може трапитися просто садистична тварина. А може й спрацювати. Як показує статистика, іноді працює.
Це дуже важливий наратив для цивільного суспільства. Мені здається, тил здатен так розхитувати фронт і на рівні своїх близьких, і в ширшому вимірі, що інколи стає страшно. Ми люди вкрай емоційні, можемо таке втнути, аж подив бере. Є якісь кіношно-книжні уявлення про "правильний" героїзм. А життя значно складніше, і в контексті може бути зовсім по-різному. Є завдання вижити, і воно досягається різними шляхами. Мова не про зраду, а про те, що в реальності відбувається не так, як у кіно. Про це важливо говорити публічно, щоб розуміти: не все одновимірно.
Звісно, війна — це найскладніша система взаємодії людей, яку тільки можна придумати. Там не буває простих відповідей, однозначності. Наш фронт відрізняється, ті ж Суми від Запоріжжя — хто був, той розуміє. Знову-таки, військова наука має свої формули, і якщо ти відійдеш від них, швидше за все, помреш. Але є нюанси. Проблема в тому, що люди часто не розуміють, про що говорять: вибачте за трюїзм, ефект Даннінга-Крюґера. Людина щось почула, прочитала два дописи чергового лідера суспільної думки й починає ділитися своїми судженнями щодо того, чи можна здаватися в полон, чи не можна, чи як треба було до останнього патрона захищатися. Друже, ти хоча б раз посидь там, де по тобі стріляють, відчуй тваринний страх смерті. Якщо людина його сама не переживала, то не розуміє, про що говорить. Або кажуть: я з собою гранату ношу, у разі чого все там підірву. Справді, такі ситуації трапляються. А буває, коли люди дивляться на цю гранату — і думають: та ні, краще, мабуть, у полон. Бо це війна, вона дуже впливає на психіку. Ти можеш бути настільки виснажений, що тобі все одно: вб'ють і вб'ють, принаймні посплю. Треба говорити з позиції бодай елементарних знань, а не міфів і психологічних захисних механізмів, що, мовляв, чуваки якось неправильно, не дуже героїчно воюють.
Не дуже героїчно воюють, не надто героїчно вмерли. Були обговорення в соцмережах, мовляв, хтось стояв на колінах, а не мав би стояти. Пригадую, у 2022 році роздавали поради жінкам, як носити ножа, щоб не бути зґвалтованою росіянами зі зброєю в окупованих містах і селах. Це був абсолютний абсурд. Добре, що принаймні зараз у публічному просторі менше подібної інформації шириться в такому дикому вигляді. Як боятися правильно? У книжці є про те, що насправді бояться всі — можливо, різного, але бояться. Однак боятися можна правильно.
Так, про безстрашшя. Ти можеш не боятися, бо ти настільки крутий, або ти можеш не боятися, бо ти занадто тупий, щоб зрозуміти всю небезпеку. Повертаємося у 20 лютого 2022 року, коли в моїй фейсбук-бульбашці було багато дописів типу "я не боюся, та ми їх тут черенками від лопат". Як бачите, це так не працює. Люди не боялися, бо не мали бойового досвіду, не бачили війни, не знали, чого вони будуть боятися. Сміливість, відвага — це зовсім інше. Сміливість — це усвідомлена установка на конкретну поведінку на фоні страху. Мені може бути дуже страшно, але я роблю свою роботу: стріляю, керую FPV, наводжу міномет абощо. У мене як у командира групи було кілька ситуацій, коли мені було так страшно — я думав, що обкакаюся, перепрошую.
Це, до речі, не жарт, а реакція організму. У книжці є окремий розділ про це.
Так точно, він називається "Combat Crapping". І от я сиджу, мені дуже страшно, але підлеглі на мене дивляться, і у тебе має бути покерфейс Марка Аврелія: джентльмени, все гаразд, ми собі далі працюємо. Не всі відтінки страху я пізнав, але проходив від моментального переляку, коли кидає в піт, до того, коли о 3 годині ночі прокидаєшся, бо треба кудись їхати, де вас можуть убити. Так триває, наприклад, місяць, і цей страх настільки накопичується всередині, що починаєш сам із собою торгуватися: "Просто вдягнімо черевики, а там подивимося". Тож, знову-таки, сміливість — це усвідомлена установка, її можна навчитися.
У чому психологічне підґрунтя бойового побратимства? Це ж унікальне явище.
Немає жодного явища, яке б не ґрунтувалося на наших уже сталих психологічних механізмах. Це trauma bonding, травматичний зв'язок. Людина, яка поруч із тобою в такій екстремальній ситуації — єдина, кому ти можеш довірити своє життя. Бо якщо в тебе зараз прилетить, побратим тебе рятуватиме (або ні), і ти або помреш, або йому довірятимеш. Будь-хто з військових скаже, що надто після такої тривалої війни ти на ці морди дивитися не можеш, так вони тебе задрали: хроплять, люблять сваритися, не вимикають за собою світло, не змивають у туалеті. Коротше, ти їх ненавидиш, але й любиш. Справді, я набагато більше боюся за життя своїх друзів, ніж за власне, хоч би як пафосно це звучало.
Якщо порівнювати, наприклад, з арміями наших партнерів, візьмемо країни НАТО: ця війна — інша, напевно, і з точки зору психологічної підготовки?
Оскільки механізми однакові, то й підготовка, умовно кажучи, базуватиметься на них. Я взаємодіяв із певною кількістю військових країн НАТО, і багато з них усе чудово розуміють — зокрема, що тактика, яку вони використовували в Афганістані, у нас не спрацює. Це фахові військові, що знають, як адаптуватися. Ті, з ким я працював, дуже вдячні, коли чесно ділишся своїм досвідом і міркуваннями. Треба розуміти, що наша армія — не моноліт: є і герої, справжні Ахіллеси, є і боягузи, алкоголіки й так далі. У них так само. Бачив відео, де командир танка "Абрамс" каже, що не боїться FPV-дронів, а більше переймається тим, чи працюватиме в його танку кондиціонер. Звучить круто, але будь-хто, хто бачив, скільки живе зараз танк на полі бою, розуміє: друже, ти, мабуть, дещо самовпевнений.
У чому сила НАТО, це у стандарті. Коли маєш стандарт, можеш від нього відштовхнутися в будь-яку іншу тактику, бо це наче фундамент. Якщо немає фундаменту, ти просто борсаєшся, сподіваючись, що зараз якусь тактику придумаєш. Може, придумаєш, і будеш молодець, а може, й ні — і загинеш.
Я в цій студії розмовляла з Павлом Казаріним. Він вважає, що в українських медіа дуже багато про героїчні вчинки нашої армії, і це правильно, адже і вдячність, і гордість, і шана — але разом з тим дуже мало рутини. І тому у звичайної людини, яка ще не визначилася зі своєю реакцією, складається враження, що от герой, який три дні йшов до своїх, пив воду з калюж, втратив руку, здійснив подвиг — а я, звичайний чувак, який сидить на Русанівці й займається своєю цивільною професією, на це не здатен. Потрібно більше пояснювати, що Збройні сили, особливо в цій війні, — це величезна машина з надзвичайно різними професіями, підходами, потребами, спеціальностями. На думку Казаріна, це могло б нормалізувати ставлення до мобілізації. Як ви вважаєте?
Мабуть, я погоджусь, бо загалом вважаю, що героїзм потрібен там, де не допланували. Якщо героя (не в лапках), який, умовно кажучи, три доби вів бій за спостережний пункт, спитати: друже, ну що, повторюємо? Він, мабуть, скаже: ні, хай воно буде організованіше. Повертаючись до НАТО, в чому їхня сила: не в героїзмі, а в простому професіоналізмі. Як розмовляє арт-коригувальник зі своєю артилерією? Заснути можна. "Північ 100, захід 50", — "Плюс, прийняли", — бах, там хтось помер. І все спокійно, ніхто не кричить, нікуди не бігає. Насправді отак має працювати армія.
Те, що ми бачимо в американському кіно, де багато героїзму, показує ситуацію, коли все пішло геть погано й неправильно. Герої — це ресурс, який швидко закінчується. Якщо ти побував героєм, швидше за все, більше тобі цього не захочеться, бо героїзм — це напруження. Неможливо напружуватися постійно, хоч би яким сильним ти був, бо рано чи пізно втомлюєшся. Героєм неможливо бути 24/7, а фахівцем — можна.
Я думала, що вже після повномасштабного вторгнення міф про суцільний ПТСР, який ходить вулицями і дивиться безоднею на всіх, зникне. Але він існує досі, оці страхи, що поширюються в певних колах цивільних людей. Що насправді з військовими, їхнім ментальним здоров'ям? Які тут ризики, де правда, а де стереотипи й міфологія?
Будь-яка критична ситуація залишає свій слід (цього не трапляється, якщо людина занадто вже тупа). Який це буде слід — досвід чи шрам — залежить від багатьох факторів. Мова як про окрему людину, так і ветеранську спільноту й суспільство загалом. Приміром, я міг пережити дуже тяжкий, страшний бій, але поруч були мої побратими, найкращі люди в світі (хоча я їх ненавиджу), толковий фахівець з об'єднаної вогневої підтримки, який швидко відсікав від нас штурмові групи. А міг пережити бій набагато менш страшний, але зі мною були перелякані мобілізовані, бусифіковані й тому подібне. Я ненавиджу свого командира за те, що він корупціонер і некомпетентний. Може, по мені й не стріляли так сильно, але чи виникне в мене з більшою ймовірністю ПТСР? Так. Адже загалом стрес-асоційовані розлади пов'язані з браком контролю, почуттям безпорадності. Коли я знаю, що можу впливати в бою ось на це, рівень негативного впливу на мою психику буде набагато менший.
Люблю наводити приклад Австралії після Першої світової. Вони були частиною АНЗАК (австралійського і новозеландського армійського корпусу), брали участь у дарданелльській наступальній операції штурму півострова Галліполі. Там дуже багато людей загинуло, була справжня м'ясорубка. Але це була перша війна, коли австралійці воювали саме як австралійці, а не просто як хтось із Британської імперії чи британського домініону. У них з'явилася фраза: "And now we know what nations know and feel what nations feel" ("Тепер ми знаємо те, що знають нації, і відчуваємо те, що відчувають нації"). Так, вони за це заплатили ого-го. Мені здається, у нас зараз десь така ж ситуація. Насправді лише ті, хто готові відчувати себе частиною української нації, починають розуміти, що значить бути нацією, і відчувати, що відчуває той, хто є частиною нації.
Тобто розуміння, заради чого — це не пафос, а цілком практична, раціональна річ.
На 100%. У формуванні бойового завдання для підрозділу є 5 питань: хто, що, де, коли, чому? Розуміння сенсу того, що ти робиш, — це не те що важлива штука, вона вкрай необхідна. Суть того, як ламали психіку в концентраційних таборах у Другій світовій війні — це робити дуже важку, свідомо беззмістовну роботу: ви яму копаєте, я її закопую. Треба підкреслити, що у ваших діях немає змісту. Коли я відчуваю зміст у власних діях, можу дуже багато чого пережити й перебороти.
Запитання про цивільних: чому ми донатимо, коли сильні обстріли, а коли період затишшя, то всі сплять?
Відчуття контролю. Я лежу собі в ліжечку, коли прилітає балістика — і не можу вийти й зараз поламати ноги операторові комплексу "Сармат" чи що там у них. Але мені потрібно щось зробити, треба кудись каналізувати психічну енергію. О, "Повернись живим", або "Frontline.Care", або Притула зі Стерненком, і так далі. Це притаманно людям А-типу, "бий" або "біжи", їм важливо накопичену стресом енергію кудись діти — наприклад, у донат.
Запитання наостанок: чи посттравматичне зростання справді існує?
Так. Його не завжди легко зрозуміти навіть тим, хто зростає. Багатьох людей, які пройшли через пекло, через роки потому питаєш: "Якби можна було стерти це з твоєї біографії?". Він (або вона) думає, потім каже: "Ні, тоді я був би іншим".
