Владислав Єсипенко зустрівся з родиною в аеропорту Праги. Чехія, 22 червня 2025 року. Фото: Сашко Шевченко/Радіо Свобода
Перші емоції після звільнення Владислава. Його стан
Катерина Єсипенко: Я дуже вдячна за можливість розділити радість із вами і з багатьма людьми, які всі ці роки підтримували нашу родину. Владислав був звільнений 20 червня після закінчення так званого терміну ув'язнення, тобто це було повернення не за обміном. Ми знали дату і до неї готувалися. Це була закрита інформація для суспільства, бо для Владислава могли виникнути різні варіанти на території тимчасово окупованого Криму. Ми знаємо прецеденти з нашими політв'язнями, коли їх знову затримують біля воріт колонії або ж наприкінці терміну першого ув'язнення фабрикують нові кримінальні справи. Тож ми були готові до різних варіантів і розробляли план евакуації Владислава з тимчасово окупованого Криму. Втім, усе склалося щасливо. Владислав зараз перебуває на безпечній території у Празі, де головний офіс "Радіо Свобода". Деякий час він проходитиме там лікування і реабілітацію, потім повернеться в Україну.
Емоції сумбурні. Ми так перенервували під час підготовки виїзду Владислава. Звісно, були дуже раді зустрічі — це, мабуть, не дуже влучне слово. Нашій доньці Стефанії зараз одинадцятий рік, а коли затримали Владислава, їй було шість. Це великий проміжок саме в період, коли дитина росте і формується. Вона знала іншого тата і багато років росла сама. Є певні нюанси в комунікації: розумію, потрібен час, щоб налагодити зв'язок батька з дитиною. Владислава потрібно зараз підтримувати для його успішної ресоціалізації і реабілітації. Роки, проведені в колонії, після тортур, даються взнаки не надто позитивним чином, на жаль.
Російські колонії, тюрми для українських полонених, цивільних чи військових, — це не санаторні умови. Наші люди втрачають там дуже багато здоров'я, якщо не життя. Стан здоров'я Владислава поганий: це стосується майже всіх органів і систем.
Протягом ув'язнення Владислав мав змогу передавати листи на початку, потім були телефонні дзвінки. Тобто ми періодично отримували інформацію про умови утримання, про його стан психоемоційний і фізичний. Зараз він не хоче згадувати колонію, розповідати, як там було.
Владислава насамперед потрібно привести до тями. Він сам має визначитися, як хоче жити далі й чим займатися. Плекає надії і плани, зокрема, хоче залишитися в журналістиці. Гадаю, це задуми більш творчого характеру.
Як родина пережила ці 4 роки
Владислава затримали у 2021 році, тобто ще до повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Тоді здавалося, що таких сімей, як наша, було не так багато, й увага суспільства і нашої влади більше концентрувалася на ситуації з Владиславом чи на кейсах інших політв'язнів. На жаль, це змінилося з початком великої війни: увага і цікавість до певного кейсу, бажання допомогти з боку влади й міжнародних організацій дещо розсіялися. Було дуже важко підсвічувати саме цей кейс, домагатися допомоги щодо Владислава.
Звісно, мені в особистому плані було важко на початку повномасштабного вторгнення, коли довелося ухвалювати рішення за себе й за дитину, не маючи поряд чоловічого плеча. Водночас ми підтримували Владислава, у нього якраз відбувалися судові процеси, потрібно було мати внутрішній ресурс. Але ми все витримали: зараз уже можна говорити, видихнувши, що все сталося якнайкращим чином. Усі живі, ми зустрілися, а здоров'я можна поправити, сподіваюся.
Поради сім'ям, які чекають близьких із російських буцегарень
Без банального "тримайтеся" — але, що вкрай важливо, треба робити певні фактичні кроки. Насамперед — продовжувати пошуки. Потрібно повідомити в Координаційний штаб, надати повні дані своїх рідних. І Координаційний штаб працюватиме з цією інформацією. Якщо будуть оновлення, він обов'язково повідомлятиме родину. Сім'я може дещо робити сама: розумію, це неприємно, але так чинять інші родичі полонених, як цивільних, так і військових. Вони переглядають російські телеграм-канали, особливо пропагандистів, бо ті часто публікують інформацію з колоній у своїх чорних цілях, але там можна побачити людину, яку шукають. І головне — не втрачати надію.
Катерина Єсипенко. Фото: zmina.info
Ризики на етапі повернення
Ірина Сєдова: Ми всі затамували подих і чекали, що Влад зможе нормально виїхати за межі окупованого Криму. Це дуже складно: люди, які вже відсиділи свій термін, не можуть виїхати з Росії, бо примусово перебувають у центрах утримання іноземних громадян (зокрема, Андрій Коломієць, який не вийшов після того, як його десятирічний термін закінчився, і досі перебуває в Росії). Тож ми дуже радіємо, що Владу вдалося виїхати й він зараз на безпечній території. Це велике щастя. Ми намагалися зробити все, що від нас залежить, щоб допомогти родині нарешті возз'єднатися.
Особливість справи Владислава
Це справа про переслідування саме за журналістську діяльність. Росіяни цього не приховували: вони демонстрували на стадії "слідства" і судових засідань ефіри і програми, які створював Влад, як побічні докази його провини. Цей кейс дуже показовий. Вони намагалися зробити все, щоб показати жителям окупованого Криму, що свобода слова не може існувати на цих територіях, що всі мають говорити і думати тільки так, як скажуть окупанти. Саме тому вони катували Влада і так з нього знущалися: для них було важливо записати зізнання публічно, що він винен, хоча насправді не скоював ніяких злочинів. Таких яскравих переслідувань саме за журналістику в Криму у нас зараз 17. Ці кейси ми виокремлюємо, бо людей переслідують за те, що вони не бояться розповідати про злочини окупантів.
Які кейси потребують термінової уваги
Ми постійно намагаємося передавати переліки цивільних заручників, щоб, можливо, відбувся якийсь обмін або повернення, бо легальних процедур обміну цивільних, як ви знаєте, не існує. Ми вимагаємо повернути цих людей без будь-яких умов. Особливої уваги серед ув'язнених журналістів потребує Іра Данилович, яка вже втратила слух на одне вухо і перенесла мікроінсульт через те, що її примусово лікують. Ми постійно говоримо про цей кейс. Іру треба звільняти якомога швидше, бо її стан здоров'я постійно погіршується.
Ірина Сєдова. Фото: zmina.info
Чи може справа Владислава Єсипенка стати прецедентом, щоб швидше звільняти інших
Уе залежить від того, яким чином переговорні групи домовляться з окупантами, щоб ті могли віддати цивільних людей. Юридичних способів впливу на процеси звільнення немає. З досвіду можу сказати: часто що публічніша особа, яка перебуває за ґратами, то більші шанси, що її звільнять, з одного боку. З другого — іноді публічність дратує окупантів, і до цієї людини застосовуються ще більші тортури. Тобто щоразу ситуація індивідуальна. Також залежить, в якому саме місці позбавлення волі утримується людина і хто там керує всім. Трапляються психопати, як-от з Ірою Данилович у колонії, коли лікарка їй каже: я буду рада, коли ти зовсім оглухнеш. Зрозуміло, ніхто нічого не робить, щоб покарати на місцях отаких маленьких катів, слуг режиму, які знущаються з в'язнів. Хтось, навпаки, потрапляє в колонію, де умови більш-менш нормальні. У кожному кейсі окрема ситуація.
Я можу порадити родичам: якщо близькі потрапили в таку ситуацію, будь-що треба щось робити. Люди, які не бояться, шукають допомогу, звертаються до держави й правозахисників, мають набагато більше шансів, що їхніх рідних повернуть і що до них буде нормальне ставлення. Тоді хоча б є можливість, наприклад, приставити адвоката, щоб він заходив у камеру до людини: кати можуть злякатися і припинити тортури. Родичі, що не здаються, як-от Катерина, є публічними і не бояться, мають більше шансів повернути рідних, це факт.
