Андрій Левченко у студії Радіо Культура
"Зрозумів, що це музика, яка мені цікава"…
Як ти опинився у бульбашці, яка цікавиться фольклором? Андрій Левченко вміє робити бубни, знає багато про клезмерів (традиційна народна музика східноєвропейських євреїв і особливий стиль її виконання – ред.), гарно грає, він музикант, військовий і любить фольклор. Ти пам'ятаєш момент, коли зрозумів, що тобі резонує традиційна музика, фольклор загалом?
Пам'ятаю момент, коли менія, коли я вперше почув. Це був 2013 рік. І з того часу я просто почув музику, яка мене зачіпає, яка мені подобається. А потім зрозумів, що це музика, яка мені цікава, яку я хочу більше знати, більше розгадувати, більше знаходити, слухати і більше любити. Коли мені було вісім років, помер мій дідусь. І моя прабабуся голосила над ним. Це був мій перший контакт із традиційним співом. Я не сприймав його тоді, як традиційний. А от уже в 2013 році я почув це – я тоді був музикантом, грав на гітарі рок-н-рол, блюз і дез-метал, шукав якусь іншу музику і знайшов українську традиційну. І я пам'ятаю, що слухаю одну з перших мелодій гурту "Божичі". Я розумію, що я чув цю мелодію в "тетрісі". І це був такий контакт, знайомство, нагадування… Спірна мелодія, про неї можна довго говорити. Але тоді це в мені зрезонувало. Це було щось знайоме. І потім далі, далі, далі я почав шукати. І вже з того часу в мене вже глибше занурення пішло.
У тебе в родині співали?
Бабуся співала. Я її записував, з нею про це говорив багато. Але дозвіллєвих практик, коли в селі співають, я не застав. Тільки коли моя прабабуся голосила за дідусем.
"Рись" – це платформа і люди"…
Ти – співзасновник освітньо-культурної платформи "Рись", яка займається дослідженням, популяризацією української музики, української культури загалом. Як ти дійшов до цього?
Зрозуміло, що це не було на наступний день. В мене ще була історія, коли я побачив сітілайт (механізм, побудований на основі полотна та світла – ред.) "Божичів" соціальної реклами "Почуй голос предків". Я вирішив почути голос предків, бо там був на фотографії дід з гармошкою. Мені стало цікаво, що це за голос предків. Я написав їм на сайт і пішов у першу байдаркову фольклорну експедицію. Я був із "Божичами" з 2013 по 2017 рік. Може навіть і пізніше, я не пам'ятаю. От якраз це були мої одні з перших експедиційних досвідів важливих. Бо в дитинстві я не чув, як співають за столом. А в експедиціях я якраз був за столом, чув і записував цей спів. І один із таких гострих спогадів – село Кербутівка Чернігівської області. Якраз нас запросили на вечерю за стіл, співали, ми записували музику. Це був просто неймовірний досвід. З того часу я зрозумів, що дороги назад немає. Справді так і було. І потім вже з часом ми з Катериною Капрою (ще одна засновниця "Рисі") з любові до традиційної музики вирішили так само їздити далі в експедиції і вирішили про традиційну музику більше говорити. І це почалося з "Рисі". Ми вдвох з нею почали цю історію, вона триває і досі.
Що таке "Рись"?
Тут можна в різних віддзеркаленнях говорити. Це платформа, де є багато матеріалів про традиційну музику. І люди, які організовують події, що стосуються традиційної музики. Раніше це були Літні школи традиційної музики. Перша була в 2015 чи 2016 році. Потім майстер-класи, курси про спів і про гру на інструментах. І згодом це все вже переросло в спільноту традиційної музики, у велику спільноту людей, яким цікава традиційна музика, які або її добре знають, або відкривають, або тільки-тільки прийшли і хочуть знати більше. І зараз вже другий рік на Подолі функціонує простір традиційної музики, відкритий за ініціативи "Рисі".
Передусім ми потрапили на навчання, де вчилися громадській активності, реалізовувати ініціативи, проєкти. Ми любили традиційну музику, нам подобалося. Вирішили, що ми будемо щось робити, якийсь проєкт. Якраз ми їдемо в експедицію на Полісся на тиждень. Якраз на Поліссі ми собі згадали, що рись в Червоній книзі. І так само, як традиційна музика, вона майже в Червоній книзі: вимирає, носії вимирають. Ми вирішили назвати цей проєкт "Рись" згодом. Але ідея була така: ми їдемо в експедицію, записуємо, фотографуємо, знімаємо відео, а потім іншим людям, хто не в темі, хто не посвячений, показуємо красу і світ традиційної музики. Це було не дуже добре сплановано, але в нас був запал. Ми зробили тоді презентацію нашої експедиції і презентацію проєкту в підвальчику в Києво-Могилянській академії. Так само там ще був перегляд фільму Васяновича "Присмерк" про чоловіка з матір'ю, які живуть в селі на Поліссі. Десь це була тема, близька до Полісся, близька до "Рисі" і до традиційної культури, до традиційного життя. Це було відкриття. А потім це вже переформатувалось більше в музичний освітній проєкт.
Чому Полісся? Чому поїхали саме туди?
Я згадував про свою прабабусю, про дідуся. Вони з Полісся з-під Чорнобильської зони. І Катерина теж мала реляцію до Полісся. Нас манила поліська традиційна культура і музика. Насправді Полісся – це десь навіть більш архаїчний, ніж Гуцульщина або інші регіони. І ми поїхали шукати туди попід Чорнобильську зону – Київська, Житомирська область – якісь історії про музику, музикантів, русалок. Ми тоді були під враженням, бо нам люди за столом за метр від нас розказували, як вони бачили русалок. Для мене зараз це звична історія, але тоді в одному селі про це розказують, в іншому про це розказують. Так значить вони насправді були.
"Традиційні музиканти – люди 70-80 років, показують одні з найкрутіших результатів"
Яким чином ці поїздки і експедиції вплинули на тебе, як музиканта?
На мене це вплинуло, як на людину, передусім, і вже потім, як на музиканта і на дослідника паралельно. Як на людину, бо важливий момент: є люди, які не знають, що таке поїхати в село, вдягнути старий одяг, щоб працювати. Це люди, які виросли в квартирі і ніколи не їздили в село допомагати бабусі десь на городі. В мене в житті було багато старого одягу в хорошому сенсі, багато поїздок до бабусі. Я застав ще наприкінці 1990, 2000 це життя. І коли я потім почав їздити в експедиції в села, мені побут і якісь рівні комунікації і ієрархії були знайомі. І це дуже знадобилося в тому, щоби налагоджувати контакти з традиційними музикантами. А традиційні музиканти – це люди, яким 70-80 років, ті, які ще знають якусь, якщо говорити про інструментальну музику переважно, гарну давню унікальну інформацію, з ними треба домовитись піти на перший контакт і потім стати друзями. Це не мета, але вже як наслідок багатьох експедицій моїх.. Ми ставали великими приятелями з музикантами і їхніми сім'ями. І це дуже впливало і впливає на мене, як на людину, бо це про доброту точно. Бо часто в експедиціях буває так, що ти приїжджаєш, стукаєш в двір, в хвіртку до людей, які тебе не знають. Через 15 хвилин ти вже з ними за столом обідаєш, їси, каву п'єш. І вони ще через 15 хвилин тобі співають. І потім кажуть: "Та залишайтесь ночувати взагалі без проблем?"Через місяць, два місяці приїжджаєш до них знову. І це вже починається знайомство. Ці люди прожили тривале життя і вони мають справді мудрість життєву, бо вони багато бачили. Більшість із них має хороше почуття гумору. Це теж те, що мені дуже подобається, імпонує. І те, як на мене це впливає. І як музика – це приклад, як має себе поводити музикант, як формується музикант, як формувався раніше музикант. Тому що є досі стереотипи, що традиційна музика і традиційні музиканти – це лівою ногою там хтось щось грає. Тому що це ж дід без освіти. А той дід без освіти за плечима має 60 років музичної практики. Музикант один із Полтавщини розказував, що грав на весіллі, приходив о 5 ранку додому, ішов у хлів і ще грав, тому що йому було мало. І це десятки годин практики в тиждень, це навіть не в місяць. І це такі приклади, які на мене вплинули, які мене формували, як музиканта. І досі мені нагадують, який має бути музикант, який грає традиційну музику. Треба практика, вправляння. Традиційні музиканти показують одні з найкрутіших результатів.
Андрій Левченко та Захар Давиденко у студії Радіо Культура
80 бубнів ручної роботи – найбільша збірка в Україні
Як так склалося, що Андрій Левченко дорівнює бубон? І чи тобі взагалі ок з таким порівнянням?
Та мені ок, я спокійно до цього ставлюсь. В мене немає якогось надмірного культу до бубна. В мене є повага і любов до музики. В той момент, коли я почув і почав знайомитись традиційною музикою, в мене автоматично виникло бажання якось брати в цьому активнішу участь, окрім танців. Я грав на гітарі, розумів, що гітара – не суперінструмент, щоби робити перші кроки. А бубен був якраз інструментом, з якого нібито можна почати. І пішло би далі. І в мене далі пішло пізніше, правда, з іншими інструментами. Але я почав з бубном, почав вчитися спостерігати якісь прийоми, потім зрозумів, що хочеться мені більше, глибше, поїхати в село, подивитися, як там люди писали, записати їх. Я зрозумів, що записують пісні і мелодії. А те, як грають на бубні, ніхто не звертає увагу. Я почав цим займатися. І 12 років мого досвіду вже максимальним фокусом на бубоністів. Раніше це було так: чи ви співаєте, чи ви граєте, чи ви на бубні вибиваєте… Згодом я зрозумів, що мені найцікавіше бубни. І я шукав бубоністів, бубоністок, бубни, фотографії, все, що з цим пов'язано. На якісь старі записи на касетах так само вдавалось натрапляти. Потім я почав збирати свою колекцію музичних інструментів. Зараз це 80 бубнів ручної роботи – найбільша збірка в Україні такого плану. І згодом почав робити бубни. І якраз почав з того, що музиканти в селах розказували, що колись були бубни хороші, бо зараз фабричні не годяться. От колись грали на хороших саморобних бубнах… Я почав розпитувати, як це хороші саморобні бубни. Вони почали розказувати, я з їхніх розповідей зробив собі першого бубна. Потім другого, третього, бо я так само, окрім того, що записував, я так само музикант, граю в гурті US Orchestra. І так почалася моя історія з виробництва бубнів, збирання їх, і з викладання гри на бубні. У "Рисі" ми записали і опублікували перший відеокурс гри на бубні. Це можливість людям в будь-якому куточку світу, передусім в Україні, побачити, як грати на бубні, навчитися безкоштовно абсолютно. І мені дуже радісно, що є приклади, коли хлопець 14 років з Дніпропетровської області навчився грати по відео. І так само нещодавно розказували, що дідусь все життя мріяв навчитись грати на бубні, йому 60. І він знайшов мої відеоуроки. По ньому вчиться і радості немає меж. І мені досі пишуть люди на Інстаграм-сторінку bubny_in_ukraine про те, що ми всі ваші відео на Ютубі і на Інстаграмі всією родиною дивимось і любимо. На дозвіллі при вечері чи після вечері подивитись на Ютубі пару відео з експедиції з героєм музикантів я думаю, що абсолютно можливо.
"Є бажання і сили грати музику традиційно"
Ти спочатку просто досліджував бубни і їх робив, потім став учасником гурту US Orchestra?
Я грав декілька років із "Божичами" на танцях в гурті. Потім в мене так само було багато – і я цим пишаюсь – досвіду грання в експедиціях. Коли був гармоніст і був бубен, то я сідав – це був і досі є викликом грати з традиційними музикантами. Бо здається, що нічого складного. Але маленькі деталі, маленькі спостереження музикантів, уважність і тонка делікатна душа помічає все, що не туди. Мені мало робили зауважень. Коли робили, могли сказати, що я поспішаю, або що тут трошки не так у них грали. Могло бути таке. Але це справді дуже зрідка. Я згадував про Івана Васильовича. Перша експедиція, ми приїхали до нього додому, він дістає гармошку і ми починаємо грати з ходу. Ми граємо десь хвилини три і після того закінчуємо, наче ми грали з ним 10 років разом. І оце відчуття неймовірного контакту, уважності до музики і любові до неї. Оце якраз з цим музикантом в мене найбільші і найприємніші джеми, які були в експедиціях. Це відповідально грати з традиційними музикантами. Бо, з одного боку, треба розслабитись, а з іншого боку ти розумієш, що від тебе багато чого чекають і на тебе дуже гостро дивляться. Бо якщо ти не виправдаєш довіри, то з тобою потім можуть не захотіти говорити і рівнятися. Я собі купив бубен за 400 грн. Він був недороблений. Я грів його на газу в літній кухні у батьків і замикався там і грав по 3-4 години з записами з традиційними музикантами.
Для чого гріти бубен?
Бо він зі шкіри, а шкіра – природній матеріал. І якщо вологість чи холод, то він провисає і не звучить. А ще в українських бубнах такі детальки, які накручують шкіру, а я купив якраз без накруток, бо я не знав. І я мусив нагрівати. Грів 15 хвилин, 45 хвилин грав. Я так грав по три, чотири години на день із записами традиційних музикантів. Я в US Orchestra почав грати на басу. Я грав на бубні, бо я вільний бубоніст: там хтось грає – я пограв, там хтось грає – я пограв. І трапилось так, що тоді десь на чергових зустрічах і тусовках я був із бубном, грав. Потім ми зібрались в гурт і вже почали з того часу працювати, як гурт. І як один гурт з 2016-17 я потрапив і досі там. Ми зібрались всі разом і продовжуємо. Нам це подобається. Я зараз у війську. І тому це не так просто. Але загалом є бажання і сили грати музику традиційно.
"Не можна просто взяти все зупинити і всім піти воювати"
Як ти ставишся до того, що в цивільному житті України триває музика, танці й розвиток цієї культурної спільноти у той час, як триває велика війна?
Я ставлюсь добре, тому що не можна просто взяти все зупинити і всім піти воювати. Україна – велика система, яка має різні рівні життя і кожен має бути на своєму місці. Хоча насправді зараз військо і армія потребує все більше і більше людей. Але водночас коли люди ще досі грають в музику, танцюють – це ознака життя. І, зокрема, є практична сторона цих подій – збір донатів. І це те, що дуже потрібно зараз Україні і українському війську. Тому дуже добре, коли це все поєднується. Це хороша співпраця, мені здається, як цивільні, роблячи свою справу, граючи музику, розвиваючи традиційну культуру і традиційну музику і культуру загалом в Україні так само сприяють збору. Хоча зараз вже, мені здається, будь-яка галузь вчиться підлаштовуватись під те, щоби збирати донати. І це дуже добре. Це велика і хороша навичка для українського суспільства на майбутнє збиратись разом задля реалізації якихось ідей та мети. Якщо ми на дрони збираємо мільйон за два тижні, то якщо ми захочемо після Перемоги зібрати на якийсь альбом 100 000 грн – це можна буде легко зробити.
